Куда смотреть при выборе сервера.

Куда смотреть при выборе сервера.

Постепенно каждая фирма, по мере своего расширения, сможет встретиться с фактом когда окажется обязательным фактом улучшать существующею IT-область. Подходит пора, что начальству прямо следует доставать производительные сервера, так как домашние компьютеры сейчас не справляются с нужными приложениями и с защитой информации. Настройка и пуск файлсервера помогает урегулировать многие проблемы по реализации каковых необходимо большие мощности, хранения основных и резервных копий необходимых информационных данных, создание внешнего доступа к программам и другим данным фирмы. Выбор оптимального сервера для предприятия дает возможность обеспечить прочный доступ к рабочим данным фирмы. Перед покупкой дополнительно надлежит определить задачи сервера ведь по этой причине напрямую зависит стоимость машины и его сопровождение.

Сервер, главным образом, является мощным компьютером, что способен легко решать значительные вычисляемыые поручения как VPS for Xrumer, и дополнительно концентрировать совокупно все данные компании. Для большего удобства сервера стали группировать по их предназначению и поставленных целей. Согласно данной таблице сервера распределяют на:

Сервера, на каких распределяются крупные объемы данных. Данные сервера целенаправленно смонтированны под базы данных.

Сервера, в задачи коих включается осуществление приложений, которые запрашивают значительных мощностей и где способны действовать несколько пользователей сразу.

Иные виды сервера можно причислить к файл-базу, все они предназначены ради упорядочивания цифровой информации и доступа к нему различных категорий пользователей

Однако, вынуждены уточнить что подобная классификация стала достаточно условной и часто сервера проделывают одним разом пару опций при работе.

По таким элементам как оперативная память, мощьность процесора, объем винчестера делают функциональную группировку серверов. Дополнительно влияют на подобное деление объем блока и дополнительно его виды.

Ну, теперь начнём с главных ходов по правильному выбору сервера.

Сперва квалифицируете цели и роли, которые будет выполнять ваш сервер.

Последующим ходом будет определение предвидимого условия а также позиции под функционирования сервера. Важно узнать число клиентов, какие начнут применять серверные мощности оборудования.

И под конец, необходимо узнать каковыми производственными мощностями будет характеризоваться ваш купленный сервер. Мы говорим о приведенных мощьностях как процессор, ОЗУ и прочее

Всякий раз перед покупкой установите правильно сделайте анализ текущих потребностей для фирмы. Все это помогает исключить приобретение сервера с недостающими или излишними мощностями, а следовательно — избежать ненужных растрат. Когда вы приобретаете компьютер с малыми мощностями тогда может возникнуть проблемы с полноценной службой серверной эксплуатации, поэтому может возникнуть довольно много просчетов а также недоступность сервера. Ежели будет приобретен сервер с мощностями какие перекрывают потребности, тогда это поведет дополнительные траты на обслуживание и службу оборудования.

Наши советы дадут вам возможность приобрести себе сервер, что будет отвечать любым вашим надобностям. И вам нужно учесть опцию расширения мощностных характеристик сервера с ростом бизнеса. Сегодня вы сумеете приобрести своей фирме подходящий dedicated и вовсе не беспокоится о стабильной эксплуатации и исполнения поставленных заданий.

И так, подведем итоги. Сперва надо определить какие же скрипты будут выполнятся на серверах, сколько сотрудников начнут иметь к нему аккаунт и сколько предполагается одновременных подсоединений. Затем выясняем сколько ресурсов будет здесь потребляться и из подобных характеристик браться к анализу требований на покупку сервера.

Искренне желаем вам благополучной эксплуатации и роста вашего дела.

Дилемма по выбору подходящего сервера

Дилемма по выбору подходящего сервера

Представленная публикация выйдет полезна для фирм, состав сотрудников у каковой равняется от 5 до 20 специалистов.

Главная основная цель приведенной публикации будет поведать про функцию хостинг сервера в компаниях и дополнительно предоставить наши советы по правильному выбору серверного оборудования и софта.

Главная ситуация в том что слово «Сервер» от английского трактуется как служитель. И точно, сервер предоставляет весьма необходимые услуги для всех специалистов различных отраслей. Поэтому AHKOР постоянно стал исключительно надежным, и поэтому весьма дорогим. И не всякий раз многие сервера оказываются более мощными чем типовые офисные компьютеры. А также весьма интересный случай заключается в таком факте что когда сервера функционируют на людей, тогда пользователи их стало быть приказчиками.

Разберем значения и темы.

Сейчас мы придём к такому выводу что задачи которые конкретно проделывает сервер допускается применить для различных серверов, а можно и сочетать пару поручений на определенном сервере. С самого начала надо понимать что в фирмах севрерных кластеров больше одного, все определено тем что в работу вступают специфические обстоятельства, какие нужно проанализировать отдельно. Уточним что такие разграничения имеют довольно символьный характер.

1. Сервер что специализирован для всяческих софтов.

Такой сервер создается относительно эпизодически. Он предназначен для выполнения достаточно сильных софтов, в основном это вычисляемыые алгоритмы учетных кодов или других программных средств которые просят очень немалых ресурсов для имеющихся вычислений. Обычно, в компактных компаниях данные программы бывают очень нечасто и по этой причине таковые сервера заслужили не самую высокую востребованность. Данный тип серверов требует присутствие мощных производственных мощностей, сильные чипы новейшего типа, и большого объема ОЗУ. Ещё обязательным условием есть наличие резервных носителей и продвинутая остуживающая вставка.

Делаем вывод — это сильно дорогие сервера. Но зато на данных серверах можно ставить сервер под Warez, и проделывать работу по запуску другого комплекта проектов.

2. Сервер для терминальных задач

Подобный сервер получает немало схожести с информационным сервером для приложений. Суть подобного включается в том что сервер специализирован для многих абонентов с разным приоритетом доступа. Данная разработка предоставляет возможность законнекчиваться к серверу от разнообразных соединений (зачастую очень слабых) и производить здесь разнообразные высчитывания и запускать приложения. Возможно это как рендериноговая так и аудиторская программы. От подобного сервера необходима мощная и неотказная отдача, потому, что за раз к нему может быть подключено несколько абонентов. Зато к этому серверу могут примазываться пользователи с ноутбуков и телефонов.

На многотерминальный вход включаются абоненты под спец. Скрипты и программы.

При всех факторах поиска сервера следует не забывать ряд особенностей, которые весьма важны при работе.

Сервера вовсе не считаются функциональным местом для работников. Чем реально меньше специалисты имеют в распоряжении к ним пароли, тем надежнее.

Не нужно удалять от серверов мыши или клавиатуры. Внезапно они окажутся крайне важны

Крайне важным моментом в работе серверов считается электричество. Не экономите на ИБП и батареях.

Файлсервера стабильно требуют проф поддержки. По этой причине помните смотреть за красными маяками и пронизывающими тонами издаваемым информационным сервером. Лучше оповестить о сигналах заранее, чем потом подправлять неполадки.

Сервер будет работать довольно длительнее ежели его вовсе не будут беспокоить дополнительно. Отсутствие индивидуальных скриптов, только принятые. Если он не работает круглыми сутками, тогда так и надежнее, проработает лет пять, а может и более.

Про журналістику…

Dear Michiel! Це було круто бути з тобою на конференції сьоогодні, аби обговорити радості і болі нашого покликання. Вперше пишу блог, тому, не зовсім розумію який це має бути стиль.

В момент, коли я відчувала себе дуже самотньою один монах-студит сказав мені: «Люби усіх людей, але вір тільки Богові!». Біда в тому, що я не вірю медіа взагалі. Навіть Адаму Міхніку, чи моєму першому вчителю духовності – Мирославу Мариновичу. Я люблю те, що вони зробили для світу. Але більше не вірю. Або просто боюсь. Незалежно від системи, чи такої як в Росії (де, ти нічого не можеш сказати), чи такої як в Європі (де, тобі здається, що ти говориш усе), чи такої як в Україні (де, тобі здається, що найкраще рішення, це втекти з цієї країни)…

Словом, журналістика мусить щось зробити, аби я в неї знову закохалась…

Крізь долю єврейської громади «День» приєднався до паломництва студентів Інституту екуменічних студій УКУ

«День» приєднався до паломництва студентів Інституту екуменічних студій УКУ

ЯНІВСЬКА ТЮРМА — СЬОГОДНІШНІ В’ЯЗНІ ЖИВУТЬ У ТИХ САМИХ БАРАКАХ, ДЕ КОЛИСЬ ЧЕКАЛИ СМЕРТІ В’ЯЗНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
ПІД ВСТАНОВЛЕНИМ НАЩАДКАМИ МОНУМЕНТОМ НАПИС ІЗ КНИГИ ЄЗИКИЇЛА: «ПРОРЕЧИ НАД ЦИМИ КІСТКАМИ Й СКАЖИ ДО НИХ: ВИ, СУХІ КІСТКИ, СЛУХАЙТЕ… ОСЬ Я ВВЕДУ В ВАС ДУХ І ЗНОВУ ОЖИВЕТЕ»

«Жертви війни намагаються заокруглити цифри. Навряд чи можна сьогодні знайти правду або винних, а виходить така собі конкуренція жертв, коли кожен народ хоче показати себе більшим мучеником», — розповідає мені одна із студенток по дорозі до місця колишнього Янівського табору смерті. «200 тисяч загиблих», — написано на кам’яному монументі, а поруч банер, який повідомляє, чим дихає ця земля: «Вічна пам’ять невинно загиблим. Вічне прокляття катам». Отже, ще не пробачили. Щороку 19 листопада тут львів’яни проводять екуменічну молитву. Це місце, непримітне на карті Львова, знаходиться неподалік Янівського кладовища, поруч тюрма, де знищували не лише євреїв, але також українських і польських в’язнів.

Доктор Гелен Зордрагер, яка минулого літа видала книжку «Євреї Лембергу» в Нідерландах, розповідає: «Завданням перших в’язнів-євреїв було збудувати тюрму і весь концентраційний табір: досі збереглися ті самі тюремні бараки. Це був табір для рабів, які на фабриці готували військові речі для армії СС. Вони вмирали з голоду, виснаження, хвороб або від тортур, які здійснювалися над ними. Пізніше євреїв почали привозити сюди, наказували роздягатись догола і просто розстрілювали. Тоді було неважливо, чи хтось вмирав одразу, чи ні, їх просто скидали в одну масову яму. Фактично це місце з такою гарною природою стало спільною могилою».

Так само, як тепер ця яма наповнена водою та сміттям, колись вона була вщерть заповнена людськими тілами. Олександр Щварц практично один із небагатьох, якому вдалося з неї вибратися і втекти в навколишні ліси, після того як німці стріляли у нього, тоді ще маленького хлопчика, і його батька.

Замовкаємо. Раптом якась з дівчат каже: «Помолімося!» і починає тихе «Отче наш». Мовчимо ще якусь хвилю. решта на сайті «Дня»

«У Йосифа Сліпого була далекоглядність Андрея Шептицького»

16 грудня, 2011 — 00:00

ОТЕЦЬ ІВАН ДАЦЬКО (на фото праворуч) З 90-ЛІТНІМ ПАТРІАРХОМ ЙОСИФОМ СЛІПИМ. РИМ, ЛЮТИЙ 1982 р. / ФОТО НАДАНЕ ІНСТИТУТОМ ІСТОРІЇ ЦЕРКВИ УКУ

Про кардинала Йосифа Сліпого, главу Української греко-католицької церкви (1944 — 1984), говорив увесь світ ще до того, як у Радянському Союзі почули термін «горбачовська перебудова». Про його звільнення клопотав американський президент Джон Кеннеді, а стараннями Папи Івана XXIII йому було дозволено виїхати у вільний світ — до Риму. В жовтні 1963-го він виступив із промовою на ІІ Ватиканському Соборі, де, всупереч традиції, його вітали оплесками. Після 18 років ГУЛАГу він ще чверть століття керував Церквою. Попрощатися з ним прийшов Папа Іван Павло ІІ, і знову, всупереч традиції, поцілував його руку. Згідно із заповітом, 7 вересня 1992-го тіло Патріарха Йосифа перепоховане у крипті Львівського кафедрального собору св. Юра.

Отець доктор Іван ДАЦЬКО був одним із найближчих співробітників Патріарха. Після виходу УГКЦ із підпілля працював генеральним вікарієм Львівської архієпархії, канцлером Патріаршої курії. Згодом був відповідальним за зовнішні справи і зв’язки УКГЦ. З 2005-го очолює Інститут екуменічних студій. З 2008-го — голова Релігійного товариства «Свята Софія в Римі». «День» цікавився в отця Івана спогадами про Патріарха Йосифа Сліпого, а також говорив про християнське обличчя України сьогодні.

— Як так сталося, що Патріарх Йосиф Сліпий обрав вас одним з найближчих співробітників?

— Замолоду я був дуже активним та ідеалістом! У 19 років, на п’ятому семестрі теологічних студій, щось штовхнуло просити Патріарха прийняти мене під свою юрисдикцію. На той момент добре знав мови: англійську, німецьку, італійську. До того ж не було так багато охочих працювати з ним. А я був наймолодший. Патріарх прийняв мене, вислухав і вислав на студії в Інсбрук (Австрія). Можу сказати, що в нас склалися стосунки, як між дідусем і внуком. Зауважу, що дідусь був дуже суворий, такого австрійського покрою, але він мене любив. Я був його особистим секретарем від 12 січня 1976 року, коли мені було 28, і аж до самої смерті Патріарха у вересні 1984 року.

— Чи довіряв Патріарх людям?

— Він був дуже обережний: ще довго після звільнення з таборів, коли вів важливі розмови, вмикав голосно радіо, просив перевірити кабінет, чи, бува, не ведеться прослуховування. Я теж не мав його повної довіри відразу. Спочатку виконував дрібні доручення: чи то написати різдвяне привітання, чи принести якусь посилку, але, зважаючи на те, що я знав англійську, німецьку та італійську, Патріарх Йосиф доручав мені писати важливу документацію: звернення до Папи, кардиналів, різні меморандуми. Я думаю, що він нікому на сто відсотків не довіряв! Хоч і був дуже суворий, та часом забував усі свої титули й обов’язки і залишався милим дідусем для всіх нас. Як на мене, то в особі Патріарха Йосифа виявилася далекоглядність Митрополита Андрея Шептицького, який, вибираючи його своїм наступником, знав, що він вистоїть проти натиску совєтських служб і збереже Церкву — і Йосиф Сліпий витерпів 18 років ГУЛАГу! То була епоха великих ісповідників віри: в Польщі був Стефан Вишинський, у Чехії — кардинал Беран. Видається, що нині немає таких сильних духом, твердих людей. Такі люди не мають дипломатичного типу мислення — говорять про те, що відчувають і у що вірять. решта на сайті Дня

«Масштаб глави нашої Церкви ми зрозуміли після того, як він вийшов на волю»

17 лютого, 2012 — 00:00

РАЗОМ ІЗ ПАПОЮ ІВАНОМ ПАВЛОМ ІІ, 1980-ті РОКИ
ВИСВЯЧЕННЯ НА СВЯЩЕНИКІВ, РИМ, 1977 РІК. ПРАВОРУЧ СТОЇТЬ МАЙБУТНІЙ ГЛАВА ГРЕКО-КАТОЛИКІВ БЛАЖЕННІЙШИЙ ЛЮБОМИР (ГУЗАР)

Ще перед тим, як Йосипа Сліпого етапом вивезли на Сибір, Андрей Шептицький надав йому титул єпископа-помічника. Слідчі НКВД називали його «гражданин Слепой», а співкамерники — «профессором», бо навіть у часі недолі той зберігав гідність. Після 18-річного заслання папа Павло VI зробив його кардиналом Католицької церкви. У грудні 1963 р. очолювану ним Києво-Галицьку митрополію УГКЦ Апостольська столиця назвала Верховним Архієпископством. (На той час це стало єдиним Верховним Архієпископством в усій Католицькій церкві.) Наша газета продовжує записувати людські свідчення про Йосипа Сліпого, «День» № 230-231 від 16 грудня 2011 року.

Отець-доктор Іван МУЗИЧКА впродовж багатьох років співпрацював із Патріархом. Був проректором Українського католицького університету, який заснував саме Йосип Сліпий. Пізніше очолював римську колегію Святої Софії, згодом служив в українському храмі Святих Сергія і Вакха в Римі. Нині, як сам жартує, — вільна людина. До речі, не так давно відзначив свій дев’яностий ювілей.

— Відомо, що Йосип Сліпий мав навколо себе мало вірних людей. Як ви поясните власну близькість до Патріарха?

— Не так уже й мало. Треба розуміти, що Андрей Шептицький, аби забезпечити провід Церкви, висвятив його на єпископа-помічника з правом наступництва митрополичого престолу цілком таємно. То був грудень 1939 р. — час, коли у Львові вже були більшовики. Обставини складалися так, що всі важливі події приховувалися. Те ж саме сталося потім, коли заарештували всіх наших єпископів, тобто ліквідація УГКЦ відбувалася цілком таємно з боку тодішнього НКВД.

Масштаб глави нашої Церкви ми зрозуміли після того, як він вийшов на волю. Йосип Сліпий одразу закликав Ватикан піднести УГКЦ до патріаршого рівня. Дехто навіть дорікав йому в несвоєчасності такого кроку. Це породило непотрібні суперечки і, на жаль, навіть похитнуло його сповідництво в очах вірян. Щиро кажучи, я не радо розпочинав із ним співпрацю — мій єпископ-емерит (той, що вже на пенсії. — Ред.) у Британії, де я працював з 1953 року, відрядив мене до Рима на службу Патріархові. Мені було шкода залишати своє попереднє місце праці. решта на сайті Дня

«Якщо ти — циган, то тебе рідко хто бере на роботу. Мовляв, крадуть»

«РОМСЬКІ СТУДІЇ», ЩО ПЛАНУЮТЬ ПРОВОДИТИ У ВИШАХ КИЄВА, МАЮТЬ ПОКАЗАТИ МОЛОДИМ ЛЮДЯМ — НЕ РОМАМ РОМСЬКИЙ СВІТ, І ЗМЕНШИТИ НЕГАТИВНІ СТЕРЕОТИПИ ЩОДО НИХ. НА ФОТО: СОФІЯ КОЧМАР ІЗ МАЛЕНЬКИМ МЕШКАНЦЕМ ТАБОРУ
ЦИГАНСЬКИЙ ТАБІР БІЛЯ МУКАЧЕВОГО

Щороку студенти Інституту екуменічних студій УКУ відвідують різні християнські громади України. Цього року до них приєднався «День». Як це — провести вихідні в краї сонця й вина, місці найбільшого в Україні скупчення етносу циган? Найбільше в Україні ромів мешкає саме на Закарпатті — лише біля Мукачевого в таборі їх живе понад шість тисяч. Проте через вікові стереотипні уявлення 50-тисячний етнос (за офіційними даними) в Україні викинутий далеко за узбіччя.

«Це — замкнуте коло. Цигани не вміють ні читати, ні писати, а на роботу їх беруть хіба що прибиральниками. Вони не мають документів і, відповідно, жодної соціальної допомоги. Часом ми допомагаємо їм офіційно зареєструватися. Вони можуть дозволити собі просто спалити паспорт у печі», — розповідає Шенон, 30-річний українець угорського походження, який вже десять років служить у таборі на Закарпатті. Щоб якось вирішити цю проблему, місіонери Євангельської протестантської церкви починають працювати з найменшими: з дворічного віку малюків-ромів вчать усього — сидіти на кріслі, тримати ложку, мовчати тоді, коли говорять старші. Шенон показує місцеві витвори цивілізації — кілька дерев’яних туалетів надворі. «Два роки тому тут не було жодного розуміння, для чого це потрібно. Восени ми поставили дві кабінки за умови, що вони доживуть до весни. Тепер у дітей формується не просто відчуття гігієни, а найперше — інтимності».

«Мій чоловік поїхав у Києва шукати роботу, — розповідає 30-річна циганка Роза, — в нас четверо дітей. Навряд чи він повернеться додому з грошима. Якщо ти — циган, то тебе рідко хто бере на роботу. Мовляв, крадуть».

Шенон проводить нас уздовж усього табору — в центрі він збудував будинок, який одночасно править за церкву, кухню та школу. Село невелике — з десяток хиж, але табірне життя тут вирує: біля старенького мотоцикла зібрались чоловіки; зачувши музику, молодий ром енергійно танцює, а з іншого боку жінки зібрались на оглядини новонародженої дитини молодої циганки. «А як щодо справжніх циганських танців?» — питаю. «Хоч у кожній хаті тут і стоїть телевізор, але свою культуру вони бережуть — це в них у крові», — зауважує хлопець. решта на сайті Дня

УГКЦ: від катакомб до собору Паризької Богоматері

Отець Порфирій разом з дітьми після Святого причастя/фотоархів

фото: Отець Порфирій разом з дітьми після Святого причастя/фотоархів
Нотатки паломника: Львів — Унів — Дора, Львів — Париж — від слави до слави

Софія Кочмар

Париж 

Урочисті двері собору Паризької Богоматері відчиняються не так часто: прославлений Віктором Гюго і Деном Брауном собор частіше зустрічає туристів, аніж молільників. Два тижні тому під урочисте винятково східне: «Маріє, Мати Божа, молися за нас!» — католицький храм заповнили українці, які прибули, аби залишити тут, у Парижі, свого єпископа Бориса Ґудзяка. Цьому передувала довга й напрочуд болісна передісторія Української греко-католицької церкви. Ще чверть століття тому ця Церква, замість римських катакомб, молилася у підвалах Львова, а пустелею для неї був не Париж, а карпатські ліси, де в часі переслідувань служили греко-католицькі монахи.

«Ми йдемо від однієї Божої слави до іншої. Після трьох поколінь переслідування віри можна було поставити хрест на духов­ному житті України. І тоді сталося чудо — надпотуга радянської системи стала на коліна і без пострілу впала в домовину. Вістка про Воскресіння почала знову звучати вголос. Тому тут, у Парижі, ми бачимо носіїв чуда — молоде покоління, яке хоче автентично і творчо жити з Христом. Це люди усміхнені, відважні. Будучи дітьми мучеників, вони хочуть свідчити про радість», — наголосив владика Борис Ґудзяк. Цими днями Париж в особливий спосіб говорив про Церкву, яка стала сіллю для  світу.

Львів — Унів

Щороку дві тисячі молодих людей здійснюють триденне паломництво зі Львова до Унева. Львів’яни вже настільки звикли до такого масового флеш-мобу молоді, що навіть не дивуються такій події. Проте в Європі, яка не так уже й далеко, політики відкрито говорять про потребу одностатевих шлюбів, а Україна досі пам’ятає такі ж походи, де атрибутами замість чоток, були червоні прапори. Часи змінюються!

Отож поговоримо про Унів… Це перемишлянське село стало одним із найбільших осередків духов­ної боротьби у ХХ столітті. За задумом митрополита Шептицького: студити мали стати монахами, які особливо строго плекали б візантійську традицію Церкви. Коли 1919 року митрополит засновує в Уневі монастир студитів, то ігуменом стає його рідний брат о. Климентій. За іронією долі, блаженний отець Климентій став першим духовним батьком для новітнього мученика, який, проте, помре своєю смертю у січні 2001 року, — отця-студита Порфирія Чучмана.

Він народився 1906 року в селі Унів, і тільки-но відкрився монастир, був його ревним послушником. Коли ігумен запитав його про покликання, той вирішив перевірити його у світський спосіб: здобути професію, відслужити у війську. Петро, так звали хлопця ще до вступу в монастир, став добрим кравцем, за що його поважали офіцери польського війська. Почувши, що в хлопця українське прізвище, офіцер запитав: «А де та Україна?» — «Якщо є українці, то буде й Україна. Але ви людина старшого чину, а я солдат, тому не маю наміру говорити з вами на цю тему», — відрізав Петро.

Повернувшись із війська, Петро, хоча й мав дівчину Ганнусю, але одружуватися довго не мав смілості. Помітивши це, отець Климентій сказав: «Прийди і спробуй!». Цікаво, що перед вступом у монастир Петро влаштував вечорниці в сільській читальні, довго веселився, а на кінець сказав, що завтра йде в монастир. решта -на сайті ЛГ

Сьогодні важливо зберегти віру в Божу любов — владика Гліб (Лончина).

владика Гліб (Лончина). Фото автора

фото: владика Гліб (Лончина). Фото автора
Розмова з владикою Глібом (Лончиною), апостольським екзархом для українців Великобританії

Півстоліття тому у Ватикані розпочалася подія, яка згодом змінила не лише внутрішнє життя Церкви, але вплинула також на політичне й духовне становлення людства. У ІІ Ватиканському соборі взяло участь приблизно дві з половиною тисячі єпископів з усього світу, серед них п’ятнадцять — це представники підпільної Української греко-католицької церкви. Тоді ж, але в іншому кінці світу, містечку Дітройт в Америці,  зростав хлопчик на ім’я Борис, який згодом прийме монаше ім’я Гліб і стане одним із найшановніших єпископів УГКЦ. Нині владика Гліб (Лончина) — апостольський екзарх для українців Великобританії.

Своїм зовнішнім виглядом владика Гліб долає стереотипи про «високі чини» у Церкві. Серед студентів і семінаристів він має ідентифікаційну ознаку — «усміхнений єпископ». Уділяючи благословення, він ділиться теплом руки. Він першим серед владик назвав мене, як колись тато: «Софійко», замість офіційного «пані». Офіційне інтерв’ю з владикою Глібом плавно переходить в особисту духовну розмову.
— Владико, дозвольте спровокувати Вас на ностальгію. Який найперший спогад про церкву?

— У дитинстві я відвіду­вав латинську церкву, бо в нашій місцевості не було української. Коли мені було приблизно п’ять років, моя родина переїхала в місто Детройт. Тоді вперше зміг відчути цю атмосферу. Пригадую момент, коли я загубив свою маму і плакав, допоки мене хтось не підняв, аби передати матусі. Пішов до школи, де з нами працювали українські сестри-василіянки. Крім того, в нашій місцевості було багато ревних душпастирів: отці Дмитро Височанський, Юрій Жадан, Інокентій Лотоцький. Можу сказати, що у церкві я виростав.

— Ви народилися в американському штаті Огайо. Як Ваша родина опинилася там? Яким було дитинство українського хлопчика в американському середовищі?

— 1944-го, коли до Львова наближався більшовицький фронт, мої батьки змушені були покинути Батьківщину. Тоді вони були зовсім молодим подружжям, тому планували після закінчення війни повернутися додому. Але так не сталося. Спочатку вони виїхали у Краків, тоді у Відень, а кінець війни застав їх у Мюнхені. Там народилася моя найстарша сестра Маруся. Звідти батьки емігрували до Америки. Згодом батько отримав роботу в коледжі міста Стюбенвіл, де народилося ще четверо дітей. Там зовсім не було українців, тому наше виховання батьки взяли на себе. Вони наголошували на відмінності: якщо хтось з американських дітей був нечемний, мама казала: «Бачиш, сину, українська дитина так би ніколи не зробила!» Розмовляли ми лише українською. Це було правилом! Я хіба що на вулиці від ровесників міг почути англійську мову. Дотримувалися звичаїв — це допомагало зберегти свою ідентичність. Охрестили мене в Карпатськоруській греко-католицькій церкві, яка була трохи далі від нас. Пізніше моя родина переїхала в місто Детройт, де є велика українська громада: п’ять церков, дві початкові школи, Український музичний інститут, школа українознавства.

Те, що живить культуру, насправді народжується поза нею — Войцех Суруква.

Завантажити]» href=»http://www.gophoto.it/view.php?i=http://www.gazeta.lviv.ua/sites/default/files/voiceh_1.jpg»>Войцех Суруква. Автор фото: Софія Кочмар

фото: Войцех Суруква. Автор фото: Софія Кочмар
Розмова з отцем-домініканцем Войцехом Сурувкою, директором київського Інституту релігійних наук св. Томи Аквінського

Різдво — це завжди нагода побачити суть людини, як на цьому люблять наголошувати у різдвяній проповіді священики. В житті отця Войцеха це кредо набуло особливого сенсу, адже йому, поляку за національністю, довелося зустрітися з російською культурою зсередини. Отець Войцех служив у православному Санкт-Петербурзі. Відтак він уже два роки працює в православному (чи досі?) Києві. Отож це додало йому терпимості й відкритості до іншого, проте своїм виглядом і стилем розмови він дає зрозуміти, що впевнено стоїть на землі, вкорінений у власні цінності й пріоритети.

— Різдво — це завжди містерія зустрічі. Як отця-римо-католика зустріло православне середовище в Києві та Санкт-Петербурзі?

— Нас добре прийняли. Нещодавно переглядав інтерв’ю з Іосіфом Бродскім, де він сказав: «Петербург — це не Росія, Москва — це не Росія». Столиці не відображають того, що відбувається у країні. Вони відрізняються, особ­ливо Санкт-Петербург. Треба пам’ятати, що це — не Росія, а місто, яке завжди відкрите до Європи. І там приймають усіх. На Невському проспекті, де наш храм, поряд лютерани, вірмени. У Петербурзі фізично відчутно толерантність. В інших містах, більш православних, дещо по-іншому. Знаю про ситуацію в Ярославлі: там помітно незначну настороженість до католиків. Але Санкт-Петербург чи Київ — це мегаполіси, які більше нагадують Рим, Варшаву чи Лондон, а не міста України чи Росії. У столицях завжди по-іншому, завжди краще. решту читайте на сайті газети